Wednesday, February 21, 2018

Парадоксальний інтуїтивізм


Хотілось би це вважати коментарем чи спробою доповнення міркувань про інтуїтивізм Анрі Бергсона, передусім у його праці 1907 року «Творча еволюція» (Henri Bergson,  L'Évolution créatrice).

Йдеться  про те, що два або більше суперечливих висловлювань з приводу певних об’єктів нашої уваги – логічних\нелогічних\метафоричних –  можуть стимулювати інтуїцію.

З цього погляду, так звані "логічні катастрофи", які у  ХХ ст.  були пов’язані, зокрема, з іменами математиків Кантора, Рассела, Рiшара, Греллiнга та iн., можуть мати цілком позитивне значення.  Їхні парадокси засвідчували внутрішню суперечливість теорій (наприклад, теорії множин), які мали би бути логічним фундаментом математики.

Неважко помітити, що твердження антиномiї-парадокса нагадують нескінченне КОЛИВАННЯ: може/не може; iстинне/хибне. Взаємозаперечуючись, вони водночас підтримують одне одного.

Цебто йдеться про формально-логiчнi конструкції, які є комплексами, тобто чимось БIЛЬШИМ, аніж сума двох протилежних тверджень. З-поміж усіх логічних утворень парадокс вирізняється тим, що є, по суті, єдиною динамічною, "живою" структурою, яка, наче «вічний двигун», перебуває у нескінченному коливанні (саме тому вона й надається значно ліпше, ніж статичні схеми, для тлумачення динамічної реальності).

Метафорична парадоксальність властива, скажімо, для творчості Сковороди ("Тікаючи, ти залишаєшся, i залишаючись, тікаєш", "Що скрите – реальне, що існує – ніщо"), Ніцше, Камю та безлічі інших авторів.

На парадоксах, на одночасності та iдентичностi антагонiзмiв була зосереджена філософська думка творців найвідоміших філософських та релiгiйно-фiлософських систем Iндiї. Як відомо, стан Нірвани описують у такий спосіб: "Там немає анi руху, анi спокою; анi виникнення, анi зникнення". Парадоксальним виглядає опис Дао: "Воно постійно перебуває в бездiяльностi, але немає нічого, чого б воно не робило“.

У ХХ ст., як пише Гастон Башляр, неарiстотелiвська логіка у Європі тісно пов'язана з неевклiдовою геометрією та неньютонiвською фізикою, особливо фізикою мiкрооб'єктiв. Скажімо, у світі квантових частинок, як нас переконують, можуть відбуватися доволі карколомні – з погляду здорового глузду – речі. Квантові фізики, коментуючи висліди найновіших експериментів, кажуть, що, як виглядає, там немає причинно-наслідкової послідовності подій і що час, який власне ототожнюють з такою послідовністю, наче «вимикається».

Недаремно виникло поняття «квантового агностицизму». «Про те, що не можна сказати, треба мовчати», – стверджував Людвіг Вітгенштайн. Мовчанка – це вербальний нуль. Проте такий самий вербальний нуль отримуємо, коли розглядаємо парадокс з його судженнями, які взаємно виключають одне одного, взаємно знищуються.

У такий спосіб парадоксальне мислення може мати цікаве застосування для нової iнтерпретацiї iррацiоналiзму та інтуїтивізму, які не допускають адекватного (вичерпного) рацiонально-вербального вираження того, що відкривається нам через трансцендентні акти медитації чи дається в одкровенні.

Можна навіть вести мову про парадоксальний катарсис, який. перериваючи автоматизм в мисленні і поведінці,  допомагає свідомості відкритися до  нових інтерпретацій.
У цьому розумінні варто говорити про заохочення парадоксів.

Близьким до такого погляду є Френк Вільчек,  який, відповідаючи на питання часопису Edge про термін, який люди мали би розуміти краще, обрав поняття «комплементарність»:
«Квантова теорія складна, але реальність у цілому ще складніша. Маючи з нею справу, люди можуть приймати – і приймають – безліч різних підходів: наукових, правових, моральних, художніх, релігійних та інших. Кожен з цих підходів може бути корисним або виправданим у різних обставинах. І для опрацювання всієї складності реальності використовуються радикально різні методи, які часто є глибоко несумісними. Комплементарність — це мудрість визнати цей факт і вітати його». Згаданий автор, відстоюючи цю позицію, бере у спільники Волта Вірмена, який  «на гребні своєї «Пісні про себе» осягнув дух комплементарності, гордо заявляючи: "Чи я суперечу собі? Це ж добре тоді – я суперечу собі. Я є великий, маю безліч світів". [Do I contradict myself? Very well then I contradict myself, I am large, I contain multitudes.]

А ось як норвезький автор Томас Еріксен  ­– очевидно, натхненний античними парадоксами Зенона з Елеї, який доводив, що рух не існує, – переносить парадоксальне мислення в царину філософії часу, зокрема медіа-часу й  виводить «паралокс Еріксена»: «Коли час роздріблений на достатньо малі відрізки, він перестає існувати». Еріксен виходить з того, що події займають певний час, тому час, з його погляду «перестає існувати як  тривалість» але «продовжує існувати як моменти, які от-от будуть витіснені наступним моментом»  Швидкість зростання у кібер-просторі перевищує все інше. Криві зростання спрямовані майже вертикально вгору. І якщо на цих графіках нижня вісь координат позначає час, то у результаті експоненціального зростання – ущільнення часу подіями – «час наближається до нуля» […] Технологія, яка економить час, зробила його дефіцитним».

Припускаємо, що істину можна розглядати як щось на кшталт іскри електричного розряду, яка проскакує поміж двома протилежно зарядженими електродами-твердженнями, тоді як жодне окремо взяте твердження не може претендувати на істинність. На осягнення будь-якої небанальної істини може також претендувати нескінченна низка інтер­пре­тацій або нескінченне коливання парадокса з його двома твер­джен­нями протилежного характеру. Власне все це є лише підготовкою або особливим шляхом до інтуїтивного прозріння – парадоксального інтуїтивізму.


Мало хто  розглядав iстину як щось на кшталт електричного розряду мiж двома протилежними твердженнями ("Людина має свободу волi" i "Без волi Господа i волосина не впаде з вашої голови").  Саме такий конфлікт суджень створює передумови для особливого стану свідомості, який, з нашого погляду, може мати важливе гносеологічне значення.

Семіоцентризм і семіотична експансія

  
З’ясовуючи відповідь на питання «Хто говорить моїми устами?» і «Хто мислить в моїй голові?» спробуємо привернути увагу до семіотичних структур, які стрімко розростаються, керуючись певними експансіоністськими алгоритмами. Провадимо до того, що принаймні частину відповіді на окрелені питання і частину відповідальності за те що відбувається в нашій свідомості, варто покласти на семіотичну експансію, яка від нас мало залежна. Чи є в цих обставинах свобода волі, чи спроможні ми у якийсь спосіб обмежувати цей експансіоністський семіотичний автоматизм? Власне краще питання сформулювати у двох частинах:
А) Чи є у нашій свідомості щось окрім процесів, генерованих експансіоністськими семіо-структурами?
Б) Чи здатне це «щось» чинити їм опір?

Якою мірою сказане мною мені належить? Хто чи що промовляє моїми устами, пише чи снує думки в моїй голові? Не говоримо тут про копіювання слів і висловів, як це відбувається з кожним з нас у дитинстві. Хоча й простого копіювання на кожнім кроці більш ніж достатньо, як от коли через нас шириться мода на якесь модне сленгове слівце. Врешті, пишучи цей текст, постійно ловиш себе на думці, що вживаєш заяложені, клішовані вислови («ловиш себе на думці»). До речі, робота письменника чи й будь-кого, хто професійно працює зі словом, окрім іншого, передбачає наполегливе вичавлювання зі своїх текстів мовних штампів і заміну їх чимось більш-менш авторським. Але навіть, якщо мати на увазі новий продукт – авторський стиль, нову математичну формулу, нову наукову концепцію – все одно нам не уникнути питання про тих наших попередників, про той попередній дискурс: освіта, прочитане і побачене, дискусії з колегами, правила оформлення, взагалі вся сукупність дотичних фактів, усе семіотичне довкілля, яке привело наш мозок-«процесор» до випродукування чогось начебто нового, нібито нашого авторського.
Історію людської цивілізації можна інтерпретувати в термінах саморозвитку певних знаково-символічних структур, до складу яких входить і людина.  Різновидом таких структур можна вважати дискурс, який, у розумінні Мішеля Фуко (Foucault) не постає із суми висловлювань, тобто поняття дискурсу для нього первинне. Дискурс передує окремому висловлюванню і ніби наштовхує та стимулює автора матеріалізувати певний вислів. "Суб'єкт – тільки порожнє місце, позиція, яку мусить зайняти будь-яка особа, щоб стати автором певного формулювання у певному дискурсі”. Звідси і метафоричні висловлювання про «смерть автора», який не має особливого значення.
Уявлення про суб’єктно-об’єктні стосунки людини і тексту ще у ХХ ст. зазнали суттєвих змін. З часу появи робiт  О. Потебнi,  М. Гайґдеґера чи Р. Барта слово "стосунки" вже не виглядає дивним у цьому контекстi.  Хоча ранiше воно, певно, сприймалося б як недоречне.  Якi стосунки можуть бути помiж людиною та її продуктом (чи творiнням), яке не має сенсу поза людиною? Людина i природа – iнша річ. Що ж до штучних, рукотворних сфер (сфера технiки, сфера мистецтва, сфера тексту), то вони, на перший погляд, справдi функцiонують остiльки, оскiльки iснує їхній творець – людина.
З іншого боку, думка, що людина не є справжнім і повноцінним суб'єктом досить давня. Справжнім суб'єктом, як вважалось, є Творець або, як висловлювались французькі структуралісти (К. Левi-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан, Р. Барт), анонімні структури, дискурс, який нас програмує. Ця істина для багатьох – на поверхні. Будь-який поет чи композитор, розповідаючи про таємниці творчості, скаже, що слова чи музика наче напливають невідомо звідки у його свідомість. Трапляються і зовсім курйозні випадки, коли письменник у стані якоїсь незбагненної одержимості пише твір невідомою йому мовою.     Автора слід розглядати як  механізм активізації певних процесів, наприклад, процесу текстотворення.


Інший спосіб опису цього явища – меметика. Прикладами мемів (від англ. meme, у меметиці – одиниця культурної інформації), як пише Докінз, «є різні мелодії, ідеї, гасла, модні фасони, способи виліплювання горщиків чи будівництва арок, віра в безсмертя» [21, 293]., мемокомплекси Сократа, Леонардо, Коперніка та Марконі не втратили свого впливу й досі» [21, 303]. Якщо гени «перескакують» з організму в організм за допомогою сперматозоїдів чи яйцеклітин [21, 293], то меми подорожують від мозку до мозку за допомогою комунікації. Тобто меми, подібно до генів, керують нашим життям, здійснюючи свого роду семіотичну експансію.
У трактуванні Річарда Докінза наші тіла і врешті наші життя  сліпо запрограмовані на збереження і відтворення егоїстичних молекул ДНК – генів. На іншому рівні таку ж функцію виконують меми або – ширше – семіотичні структури, запрограмовані на експансію (поширення, розмноження, модифікацію).
Врешті меми чимось схожі на так звані «листи щастя», які багатьом із старшого покоління доводилось  відтворювати  чи поширювати ще в доінтернетну епоху, коли знаходили у поштових скриньках повідомлення на кшталт такого:
"Цей лист знаходиться в Юрскомуа (Голландія). Він обійшов 445 разів навколо світу і потрапив до Вас. Отримавши листа, відправте його тому, кому Ви бажаєте щастя, навіть якщо Ви не вірите в щастя з паралельних світів. Все залежить від Вас. Життя листа почалося в 1245 році. До Росії лист потрапив на початку ХХ ст. Листа отримала бідна селянка Цигукова і через чотири дні викопала скарб, згодом вийшла заміж за князя Голіцина і стала мільйонеркою. У 1943 році лист потрапив до маршала, котрий спалив його. Через чотири дні його заарештували, а згодом розстріляли. Хрущову лист підкинули на дачу, але він навіть не прочитав його і вже на четвертий день був позбавлений влади своїми ж друзями. Прикладів дуже багато… Цей лист обійшов навколо світу і зараз у вашій оселі. Негайно відішліть його людям, що його потребують. Не посилайте грошей, щастя не купується. І не затримуйте його більш, ніж на 96 годин. Відправте листа товаришам і упродовж чотирьох днів чекайте сюрпризу. Це не шаленство, не жарт, це – удача. Вона вибрала Вас на своєму шляху. Доля не має ціни. Будь ласка, розішліть 20 копій і чекайте, що відбудеться через чотири дні. Навіть якщо над Вами – важкі прокляття, все щезне."
Якщо відкинути науковоподібну оболонку псевдоаргументів, то залишиться імперативний стрижень на кшталт такого: "Розішли копії листа за 20 адресами, і тобі пощастить, якщо ж ні, то начувайся". Чимало співрозмовників зізнались, що скорилися наказові, який містив лист, і розмножили його в необхідній кількості, розіславши згодом за відомими їм адресами.
Тобто згаданий текст має вбудований механізм розмноження. Подібно до вірусу, він не може розмножуватися сам (нездатність до самостійного розмноження і здатність перебувати у формі кристалів, як відомо, змусили деяких дослідників винести ці створіння за межі живої природи). Вірус розмножується, лише проникнувши в живу клітину і відповідно перепрограмувавши її роботу. Натиснувши певні інформаційні "клавіші",  він змушує клітину, замість звичної роботи, продукувати тисячі й десятки тисяч вірусів-клонів. Подібно діє згаданий текст. Натискаючи у нашій психіці лише дві "клавіші" – щастя/нещастя – цей текстовий вірус зумів розмножитися щонайменше до кількох мільйонів екземплярів. На наше переконання, подібно до цього листа, більшість текстів мають вбудований механізм поширення.
На цьому й ґрунтується автоматичне розростання знаково-символічних структур. 

Саморозвиток семіотичних структур, з нашого погляду, є найважливішим чинником цивілізаційного поступу. Причому інші віртуально-семіотичні структури мають хоч і не таку явну, як цей лист, проте набагато ефективнішу здатність до експансії. Замість гри усього на двох "клавішах", вони розігрують у нашій психіці цілі «п'єси», пов'язані з почуттями самозбереження, комфорту, слави, шляхетності, мужності, страху і т.п. Добрим прикладом такого тексту може бути ПРОЕКТ. Замислившись над будь-яким проектом, ми дійдемо висновку, що навіть його керівники такі ж "раби тексту", як і звичайні виконавці. Вже згаданий Йосип Сталін був так само залежним від грандіозного проекту на ймення "СРСР", як і рядовий колгоспник.
Або киньмо погляд на глобалізацію. Вважається, що її спричиняють різні фактори: економічний, політичний, культурний, мовний. Проте не менш цікавим буде погляд, за яким глобалізація – це експансія тексту. Тобто експансія семіотичної структури, у якій вбудовано здатність до саморозгортання (тут поняття "семіотична структура" вживається на позначення широкого кола феноменів: від поп-музики та Інтернету – до фінансових потоків). Текст здійснює свою експансію, апелюючи до певних потреб, наче натискаючи певні «кнопки» в людській психіці, що власне й дозволяє експлуатувати психічні ресурси людини. Допитливість і є однією з таких «кнопок». В абсолютному вимірі межами допитливості  є всезнання і всюдисущість (omniscience, omnipresence).. Виглядає так, що, масова комунікація є ще однією спробою за допомогою сучасної техніки і технології наблизитися до цього ідеалу, як це ми бачимо  у віртуальному середовищі WWW. 

До речі, Інтернет теж є чудовим прикладом проекту, що саморозростається. Багато хто вважає Тіма Бернерса-Лі батьком WWW на тій підставі, що він перший запровадив гіпертекстові асоціативні зв'язки. Однак у той час ані він, ані жоден інший науковець не передбачав, що їхній витвір розвинеться до масштабу планетарного комунікаційного феномену. Світова комп'ютерна мережа саморозгортається, залучаючи все нові та нові людські, фінансові й технологічні ресурси. Охоплюючи на початку ХХІ ст. майже мільярд користувачів в усьому світі, вона є найграндіознішою за всю дотеперішню історію людства комунікаційною спорудою, яку сформовано без якихось помітних централізованих зусиль. Навпаки, централізовані дії з боку урядів нерідко шкодили справі.
Абсолютна більшість наших починань потрапляє під означення проекту, який саморозгортається.


«Лист щастя» є різновидом однієї з найбільш примітивних семіоструктур, які поширюються, використовуючи нас як біологічних носіїв, креативно-множильні пристрої, натискаючи при цьому лише на дві «кнопки»: пощастить (за умови переписування, копіювання і поширення повідомлення) і не пощастить (у разі невиконання поставлених в тексті вимог).
Як ми тепер розуміємо, експансія семіотичних структур здійснюється через натискання в нашій психіці значно більшої кількості «кнопок» чи їх комбінацій: «виробнича необхідність», «самореалізація», «визнання і слава», «покарання» і т.д. Причому це стосується як текстів, які мають у нас репутацію «позитивних», так і «патогенних». Порнографія і на­­сильство, реклама і пропаганда – проекти, що після свого за­по­чат­ку­­вання здійснюють автоматичну експансію, втягуючи в свою орбіту все більше учасників (глядачів, продюсерів, режисерів, акторів тощо). Ви­никає феномен самопромоції. Бізнес, який набрав обертів, вже ніби сам себе популяризує, куль­тивує відповідні смаки, на які потім і по­си­лаєть­ся задля свого виправдання.

Читач легко помітить, що застосовуємо тут підхід, протилежний до антропоцентричного. Людина є не суб’єктом, а об’єктом впливу семіоструктур. Власне з цією метою ми запровадили поняття «семіоцентризм».

Вплив тексту на людину можна розглядати на двох рівнях. Перший - на рівні змісту, того, що ми сприймаємо і про що йде мова. Проте коли абстрагуватися від конкретного змісту, який несуть слова, то нам відкриється глибший, сказати б, "фізичний" вимір тексту як певної матерії, певної сутності, запрограмованої на зростання, на нарощування "маси" за рахунок людської енергії. Вступний опис цього погляду, включно з описом семіозису – процесу породження, розвитку, експансії знаків на різних його рівнях та етапах – фізичному, біологічному, «цивілізаційному» – було запропоновано в 2004 р. [11]. Тут дозволимо собі повторити деякі фрагменти у переробленому і доповненому вигляді.

У поширених поглядах на комунікацію все ще домінує антропоцентричний підхід. Згідно з ним, людина – "вінець" інформаційного світу, його головний, а то і єдиний "суб'єкт". Усе, мовляв, у цьому інформаційному всесвіті обертається навколо людини, ініціюється людиною і для людини. І ці  релікти антропоцентричного погляду на інформаційні процеси, як виглядає, не скоро будуть подолані.   Можна стверджувати, що в інформаційній ділянці ще не відбувся той коперниківський світоглядний переворот, який вивів Землю з уявного центру світобудови.

У пропонованій нами моделі інформаційної світобудови, у самому її центрі перебуває семіотична структура, що через свою природу здійснює вибухоподібну експансію. Ця експансія власне і полягає в організації всесвіту (яким ми його сприймаємо). При цьому можна виділити кілька рівнів експансії. Перший – до органічний – стосується виникнення й розширення фізичного всесвіту, різноманіття речовин та енергетичних полів. Другий полягає у виникненні живого, формуванні мікроскопічних семіотичних структур ДНК (генетичної інформації), запрограмованих на нескінченне відтворення шляхом розмноження. Для другого рівня властиві значно більші темпи семіотичної експансії, які, зокрема, виявляються у порівняно швидкому створенні мільйонів різновидів живих організмів. Третій ієрархічний рівень пропонує ще вищі (на порядок чи навіть на кілька порядків) темпи експансії. Він пов'язаний з людською свідомістю. Точніше, з мільярдами індивідуальних людських свідомостей, об'єднаних за допомогою мови та інших засобів комунікації в єдине ціле. Таким чином, семіотичну експансію можна зобразити у вигляді ієрархічної піраміди, яка має фіксовану вершину, але ще не досягла "дна", тобто стрімко розширюється донизу, нарощуючи в геометричній прогресії "текстову масу", кількість і якість витворених смислів і їхніх комбінацій. Ми не знаємо, чи ця піраміда буде розширюватись нескінченно, а чи зупиниться і врешті матиме фіксовану нижню основу – риску "апокаліпсису" (щось на кшталт вибуху від надмірного семіотичного тиску).
Людина, як біологічний носій семіотичної системи, як записувальний, множильний і креативний пристрій, належить до семіосфери і підлягає законам її експансії. Ми просто стали частиною цієї системи, яка стрімко розширюється. Це й пояснює лавиноподібне збільшення кількості біологічних та електронних носіїв тексту.
Як уже давно момічено, нарощення інформації вже вийшло за межі людської свідомості і відбувається в машинній "свідомості". Комп'ютери вже сьогодні спроможні не тільки шукати і доставляти інформацію, але й порівнювати й аналізувати її, творити нові смислові комбінації. Цей позалюдський (і позабіологічний) інформаційний процес набуде якісно нового рівня, коли машини переберуть на себе функцію програмування. За прогнозами, це може відбутися у 30-х рр. ХХІ століття. На той час також передбачають юридичне визнання деяких прав "електронних форм життя". Тоді контрольні "ключі" назавжди можуть випасти з рук людини, і автоматична семіо-експансія піде ще швидшими темпами. Людство виявиться пройденим етапом цього процесу. Саме тому ми говоримо, що людська культура й цивілізація можуть бути далебі не останньою ланкою семіозу.
Звісно, така доволі радикальна умоглядна схема, яка замінює антропоцентризм у сфері інформації на семіоцентризм, у багатьох викликатиме заперечення. Адже роль людини у високоорганізованих інформаційних процесах стає похідною, другорядною і навіть тимчасовою (матеріал, біомаса, через яку "проростає" текст, якою семіотична система упродовж певного часу маніпулює, як своїм  об’єктом чи інструментом).
Варто зізнатися, що такий семіоцентричний радикалізм в цьому есеї  – зумисний. Ми застосовуємо його заради  подолання "антропоцентричного перекосу", пропонуючи подивимося  на  стосунки  тест-людина не з погляду людини, а з боку тексту. У такому разi людина є: а) об'єктом впливу тексту; б) джерелом продукування нового тексту, тобто збiльшення фiзичної "маси" тексту, його кiлькостi; в) умовою функцiонування тексту як такого.
З пунктом (а) наче все зрозумiло.  Людину лише умовно можна вважати  суб’єктом в стосунках «текст – людина».  Насправді ми є швидше об’єктами маніпуляції з боку гігантських інформаційних потоків, які розгортаються в силу своєї внутрішньої логіки. Для них ми є лише ресурсом чи полем розгортання. Цивілізація – річище, яке сформував потік. Потік інформації. Ми нагадуємо пісок або камінці цього річища. Нас невпинно перемиває потік. Треба думати про інформацію, як потік, який ніби й залежний від людства, але мало залежний від кожного з нас.
До пункту (б) варто додати такi мiркування: "джерело"  лiпше продукує новий текст, якщо його сильнiше стимулюють попередні тексти. Мовою людини це означає збуджувати думку i стимулювати творчiсть. Проте, коли абстрагуватися вiд цього людського вимiру, то йдеться лише про ефективнiше використання психічних  ресурсiв  "джерела-людини" з метою нарощення тiєї ж "маси" тексту.
Подібно до розмноження  memes, ми підтримуємо думку про  вбудовані в текст механізми експансії чи точніше самоекспансії. Існує щось на кшталт семіотичної матриці, яка при зустрічі з відповідним матеріалом, наприклад, психікою людини, множиться в дедалі наростаючому темпі, створюючи у процесі складні конфігурації, які ми називаємо  культурою чи цивілізацією. На загал, матриці можна поділити на дві великі категорії.
1. Перша відтворюється з мінімальними змінами (копіювання документів, скажімо, на копіювальній машині, або від руки, як це ми робимо, розповсюджуючи "листи щастя"), міфи, казки, легенди, навчальний матеріал, який потрібно запам'ятати і відтворити з мінімальними змінами і т. ін.
2. Друга (творча) передбачає при відтворенні нестандартний, новий елемент. Незалежно, про що йдеться - новий фільм, газетну статтю, наукову дисертацію, прозовий твір  − все ж автор має засвоїти і відтворити матрицю і обов'язково внести новий елемент, дотримуючись при цьому певного балансу. Якщо нового елементу буде забагато, то новий продукт не сприймуть,   назвуть таким, що випередив час, надто фантастичним чи химерним. І навпаки − обізвуть банальним, якщо нового замало.
"Розмноження" цих матриць відбувається в геометричній прогресії, має агресивний характер і створює взаємопереплетені потоки символів , підпорядковуючи собі психічну активність людини як об'єкта впливу. Людина, натомість, отримує певну «компенсацію» у вигляді почуття значущості (популярності, авторитету, слави, самореалізації) та доступу до того потоку знаків, які прийнято називати грошовими. До речі, потоки фінансових символів, повторюючи в мініатюрі  закономірності розвитку інформаційних систем,  теж керуються, за невеликими винятками,  єдиною внутрішньою логікою:  нарощення кількості і швидкості обертання грошей, що не раз ставало об'єктом критики, особливо з часу світової фінансової кризи 2008 р.
Швидкісні інформаційні потоки є наче квінтесенцією цивілізації. Цивілізація – інспірована текстом. Він же – інструмент її прискорення.
Накопичення все більших інформаційних масивів і зростання швидкості їх обертання щораз краще стимулюють об'єкт впливу  – людину як текстотворця,  надаючи процесові копіювання семіотичних матриць лихоманкового темпу.  Проте  вбудована у цей  механізм мета − нарощення маси і швидкості обертання інформації − зовсім необов'язково має обмежуватись людиною. Тобто сам процес семіотичної експансії, з нашого погляду, розпочався задовго до людини і людиною не завершиться. 
Такий погляд перегукується з уявленнями про семіоз, зокрема  в інтерпретації Джона Ділі (John Deely, Basics of Semiotics), який веде мову про такі його стадії як фізіосеміоз, біосеміоз, зоосеміоз, антропосеміоз [Джон Ділі. Основи семіотики. Львів. С.41, 42, 46]. Щоправда цей перелік наче увінчується  словом "антропо",  що, з нашого погляду, є реліктом надмірного антропоцентризму. Насправді інформаційний прогрес цілком може піти без людини, залишивши їй, у кращому разі, щось на кшталт резервації. Власне семіотична експансія вже сьогодні відбувається не тільки за рахунок комунікації типу "людина - людина". Навпаки, цей  сектор скорочується, віддаючи очевидне іншим типам комунікації:
− "людина-машина" (теле- чи радіоприймач, комп'ютер, комунікаційні роботи, які відстежують людські реакції і надсилають нові матеріали тощо);
− "машина - машина".
Таким чином, ми поставили в осердя нашої схеми і нашого розуміння масової комунікації не людину, а тексти, певні семіотичні структури із вбудованою у них здатністю до експансії та саморозгортання,  для яких людина, як і машина, лише ресурс, "паливо" чи інструмент експансії.
При цьому ми дотримуємося думки, що різке збільшення масштабів інформації, яка має репутацію негативної (екранне насильство, порнографія, фальсифікація) , є лише зворотнім боком збільшення інформаційного потоку взагалі. До того ж навіть  масиви так званої "позитивної" інформації пов'язуються з інформаційною втомою, інтелектуальною дезорієнтацією та іншими негативними явищами.  У такому розумінні будь-який окремий текст і текст взагалі є патогенним.
Ці думки  перегукуються з міркуваннями російського філософа Міхаїла Аркадьєва, який, щоправда, пише не про текст, а про «звільнення людини від лінгвістичної залежності»  та «фундаментальну боротьбу людини з мовленням і мовою (причому не з тією або іншою їх формою, а з ними самими)». Звісно, що ця боротьба надає трагізму та абсурдності людському буттю, оскільки «спроби звільнитися від лінгвістичної залежності приречені на поразку. Таке звільнення можливе за допомогою самогубства. Якщо людина жива й не хвора на органічну та невиліковну афазію, то вона перебуває в просторі мови, а відтак залишається людиною. Але якщо вона дійсно прагне позбутися мови, то для неї існує єдина альтернатива: стати твариною або вмерти. Третього не дано» [Лингвистическая катастрофа \\ Независимая газета-Ex libris, http://exlibris.ng.ru/person/2010-05-27/2_arkadev.html (27.05.2010). Цит. за: http://zgroup.com.ua/print.php?articleid=3983 (04.06.10).].
Загальна критика тексту  неодмінно переростає у критику і заперечення людини. Текст і пов'язаний з ним інтелект в певному сенсі розладнали людське життя. Переситили його тривогою і стражданням. І в цьому розумінні ми можемо говорити про текст і пов'язаний з ним інтелект як хворобу. Зміни в способі життя, а отже, й у фізіології людей, які настали з виникненням, скажімо, письма та подальшого розвитку засобів масової комунікації, очевидні. Вони сприяли тому, що людину було наче виключено з природи, поставлено над природою, протиставлено природі. І трагічність цієї правди в тому, що людина, воюючи з природою, одночасно залишалася частиною цієї природи, тобто воювала сама з собою. Тому на тлі філософії екзистенціалізму не буде виглядати якимось одкровенням твердження, що текст (будь-який текст)  є патогенним.
Таким чином, наростання патогенних інформаційних потоків та руйнування дамб,  які оберігають приватну сферу, є неуникними на фоні інформаційної «повені».  Єдиний вихід – взяти під контроль поки що некеровану ланцюгову реакцію семіозу, що є надскладним завданням, оскільки семіоз виявляє себе як позалюдське в людській комунікації.  Позалюдське в тому сенсі, що мало залежить від бажань кожного з нас, виявляючи свою непереборну силу статистично

СЕМІОТИЧНИЙ РОЗРИВ

На користь тези  про незалежну від людських бажань семіотичну експансію може свідчити зростання дистанції між текстами, які продукують сьогодні у світі, і текстами,  які споживають (читають).  Тут йдеться не тільки про книговидання, яке на початку ХХІ ст. вийшло на мільйон назв книг і брошур щорічно, але й про тексти, які щосекунди виникають у Мережі, зокрема у такому її сегменті як блогосфера.  Провалля між продукованими і сприйнятами текстами перманентно розширюється.  Ми пропонуємо для цього феномену термін «семіотичний розрив».  У зв’язку з цим важливими є ідеї "обмеженого розвитку",  або ж славнозвісних „меж зростання” (Limits to Growth)  з тезою про що виступив Римський клуб  (Club of Rome) у далекому  1972 році.  Ці ідеї,  з нашого погляду, висловлюють інтуїтивну потребу стримування росту ноосфери, обмеження  семіотичної  експансії.
А тим часом націленість Інтернету на досягнення згаданих якостей  викликає загальне захоплення і схвалення. Отож, з огляду на  загальні комунікаційні тенденції розвитку Мережі, нелогічними є локальні хвилі обурення з приводу, наприклад, масової появи в Інтернеті відеозаписів інтимних сцен,  зйомки яких не були санкціоновані учасниками. Втім, обурення, заледве чи можна вважати справді широким. Воно обмежується колами правозахисників та безпосередньо особами, репутація яких страждає через оприлюднення таких матеріалів. Те саме стосується і  прав на інтелектуальну власність. Симетричною відповіддю на копірайт (copyright) є дещо епатажний рух копілефт (copyleft) та хакерська філософія вільного доступу до будь-якої інформації, подібно до доступу  до таких ресурсів як повітря чи сонце.
З цього погляду, виглядає не зовсім логічним  і навіть дещо архаїчним те, що право, за невеликими винятками, традиційно стоїть на сторожі приватної сфери та приватної інтелектуальної власності.

НОО СУПРОТИ БІО

Згаданий семіотичний розрив можна також вважати симптомом вичерпаності біологічно зумовлених можливостей поглинати та обробляти інформацію. Якщо би погодитися з концепцію ноосфери, то слід визнати семіоструктури, які автоматично розростаються ядром цієї сфери. Причому таке розростання неодмінно вступатиме в конфлікт з біосферою, зокрема з фізіологією людини.

медіа-час наче «поїдає»  традиційний час людської екзистенції.
Багатозначність поняття «медіа-час», окрім іншого,  відкриває його розуміння як обсягу уваги, яку присвячуємо перегляду медіа-повідомлень. У цьому сенсі медіа-час витісняє (заміщує) традиційний час. Упродовж останніх 100 років, від 1917 до 2017 медіа-час зростав експоненційно як в абсолютних показниках ( час\увага, які затрачає людство на перегляд медіа-повідомлень, або краще сказати – медіа-текстів (від фотографій, відео- і аудіо-тексту до тексту вербального), так і пересічно в розрахунку на душу населення. Абсолютні показники зростали хоча б тому, що населення планети за ці сто років зросло приблизно на 6 мільярдів осіб, майже у п’ять разів. Навіть при незмінній кількості часу, присвяченого медіям однією людиною, загальна його кількість зросла би уп’ятеро. Проте ми знаємо, що пересічна людина з появою радіо, телебачення, інтернету і, зокрема, соціальних мереж почала віддавати медіям дедалі більше часу.
За даними компанії з дослідження ринку Childwise, діти віком від 5 до 16 років проводять перед екраном у середньому шість з половиною годин на день, порівняно з приблизно трьома годинами, зафіксованими у 1995 році. При цьому враховували сумарний час, витрачений на телебачення, ігрові приставки, користування мобільним телефоном, комп’ютером чи планшетом.
Вдалося з’ясувати, що найдовше користуються електронікою хлопці-підлітки – у середньому вісім годин. Найменше – восьмирічні дівчатка, для яких цей показник становить три з половиною години [17].
Згаданий вище Томас Еріксен веде мову про книгу, годинник і гроші як інформаційні технології, які суттєво змінили життя людей [10, 45]. Ми би сказали: підпорядкували життя людей. До того ж, у цьому переліку ­­– годинник, гроші, книга – ми би виділили годинник і книгу. Або ще ліпше: годинник і друк. Годинник і текст. При цьому, з усього величезного масиву тексту нас цікавитиме той, який спроможний, як і годинник (періодика, новинні медії), синхронізовувати думки реципієнтів. Чому так відбувається?
Найпростіша відповідь: годинник вимірює час, а медії, скажімо, щогодинні випуски новин, підпорядковуються йому. Журналісти на телебаченні чи радіо лихоманково працюють, щоби встигнути підготувати найсвіжіші новини до обумовленого часу. Зазвичай, рівно о шостій, дев’ятій чи якісь іншій, наперед визначеній, годині.  Годинник для цих журналістів – пристрій, що наче продукує час.

Інформаційно-часовий стрес
                       
Окрім всього іншого мова йде про інформаційно-часовий стрес. Ми хронічно не встигаємо і наші психологічні чи поведінкові реакції, закономірно виявляють занепокоєння, психологічний дискомфорт у відповідь на певні вимоги довкілля. Теорію стресу, як вважається, запропонував у 1936 р. Ганс Сельє (основні праці цього автора були опубліковані вже у післявоєнний час [18]. Першою стадією реакції організму на стрес,  відповідно до досліджень Сельє,  є тривога. Знижується рівень резистентності організму, порушуються деякі соматичні та вегетативні функції. 
З цього погляду, як виглядає, цілком логічним здається поширення в інформаційну епоху таких недуг, як хронічна втома. При цьому стресором, з нашої точки зору, не обов’язково є якась конкретна негативна інформація, яка трапляється регулярно і кожному.  Однак тут мова не про неї. Річ у тому, що тривожний стан з’являється на тлі надмірної кількості вимог, які ставить до нас інформаційне довкілля. «Я нічого не встигаю» ­– ось банальна фраза, яку щодня повторюють мільярди людей. Передусім це стосується осіб, які більшою чи меншою мірою професійно працюють з текстами\інформацією. У наших месенджерах і поштових скриньках – десятки і сотні повідомлень, які ми не зуміли вчасно опрацювати чи бодай із запізненням відповісти на них. У наших огенайзерах (електронних застосунках чи просто у голові)  десятки завдань, які перед нами поставлено, або які – у кращому разі – ми поставили перед собою самі. На ці, останні, зазвичай, ніяк не вистачає часу, хоч і вважаємо їх подумки пріоритетними.
Отже, не встигаємо:
а) читати/переглядати/слухати гігантський масив інформації, який дедалі зростає довкола нас;
б) продукувати відповіді, «відписуватись», яких невблаганно вимагає згаданий інформаційний масив.
Зрозуміло, що ця інформаційна навала часто є цілком персоналізованою: треба прокоментувати пост фейсбучного друга, написати і надіслати статтю головному редактору журналу, який вчора нагадував про дедлайн, дописати черговий розділ своєї книги, робота над якою мала би бути найбільш першочерговою, але до якої доходить лише перед сном, коли доводиться збадьорювати себе горнятком міцної кави. А ще негайно, «на вчора» підготувати документи до наступної перевірки і т.д. і т.п.
Ця робота, якщо вона пов’язана в широкому сенсі з інформацією (наукою, викладанням, журналістикою, рекламою, правом, менеджментом тощо), не визнає вихідних, неділь і не взагалі не любить перерв. І якщо ми всерйоз вважаємо, що маємо встигати з виконанням дедалі більшої кількості інформаційних вимог (а вони, як уже згадувалося, цілком персоналізовані, за ними – мейли, дзвінки, голоси, обличчя наших колег, керівників, чиновників, видавців, редакторів), то неодмінно заганяємо себе в умови перманентного інформаційно-часового стресу.
Інформаційний стрес, який переживає більшість з нас, нагадує експерименти Рісслера. Суть полягала в тому, що піддослідному пропонували аудіовізуальну інформацію, яка суперечила одна одній. На екрані послідовно проектувалися слова, що позначали різні кольори (синій, зелений, жовтий і т.д.), а їхнє зображення не відповідало названому кольору. Одночасно через навушники надходили слова, які вносили ще більшу плутанину Наприклад, ви чуєте слово «червоний», коли на екрані написано жовтим кольором слово «зелений» [19]. Після того піддослідного просили по пам’яті назвати колір написаного на екрані слова, ігноруючи те, що він прочитав і те, що почув. При цьому варіювався темп та інтервал подачі суперечливої інформації. Власне така інформація відігравала роль фактора, який викликав у піддослідного стрес  – стресора. Неважко провести паралелі цього експерименту із ситуацією постправди в перенасиченому інформацією суспільстві. Причому критерієм перенасиченості є не події самі по собі, а їхня концентрація у певних проміжках часу. Йдеться про інформаційно-часову перенасиченість. Умовно кажучи, сто років тому треба було прочитати за годину 5 сторінок, а нині – 50. Відповідно людина мусить вибирати між варіантами поведінки:
- засвоїти методику швидкісного читання;
- вибрати меншу кількість сторінок, відфільтрувавши решту;
- відмовитися від читання взагалі.
До речі, третя опція виглядає доволі спокусливою для людей, які не бачать сенсу:
а) у швидкісному читанні (поверхове ковзання текстом по діагоналі може ще більше підсилити відчуття інформаційної втоми;
б) виборі меншої кількості сторінок,  що призведе до провалів у розумінні і до неналежного виконання завдання.
Стикаючись регулярно з подібною стресовою ситуацією, людина у пошуках психологічного порятунку може пробувати змінити погляд на світ. Скажімо, стати прихильником Slow Movement  чи, як висловлюється Томас Еріксен, повільного часу.
На думку цього дослідника, інформаційна епоха характеризується постійним зростанням швидкого часу, який наче витісняє чи «поїдає» повільний час. Останній асоціюється у автора з традиційним домодерним темпом життя. Такі філософські пошуки відповідають певним психологічним фазам. Повертаючись до Сельє,  відзначимо, що після отримання стресу стадія тривоги  змінюється стадією резистентності (спротиву),  а далі, якщо не вдається собі зарадити, приходить фаза виснаження. Друга і третя фази цілком пасують як пояснення до філософської відмови від швидкого часу.



Медіа мають двояку природу. З одного боку, вони створені людь­ми й існують для людей. З іншого, вони є виявом усесвітнього інфор­ма­ційного процесу – семіозису, точніше, епізодом цього процесу, який починається задовго до виникнення людст­ва. Наче потяг, на одній із зупинок до якого увійшов пасажир (людина чи людство), щоб вийти на іншій зупинці. В цілому ж "потяг" йде, можливо, зовсім не туди, куди треба людині. Можна навіть ствер­джувати, що глибинно цей напрям іноді ворожий інтересам людини як біологічної істоти.
Наше трактування масової комунікації пов'язане з гіпотезою про комунікаційний проект, що самоздійснюється. Семіоцентричне пояснення світобудови про­понує систему, рушійним центром якої є агресивна семіотична струк­тура. З цього погляду, медіа є плодом, який людство виносило в своє­му лоні, але який людству не належить. Тобто людство можна вважати сурогатною матір'ю медіа. У такому разі культура і цивілізація по­стають як низка проектів, що саморозгортаються, експлуатуючи людсь­кі й машинні ресурси.


ВІРТУАЛЬНІСТЬ
Спробуємо вбудувати в нашу схему семіоцентризму концепти «віртуальність» або ж «глобальна віртуальна сфера, оскільки саме вона є промовистим свідченням семіотичного вибуху останніх десятиліть. Віртуальний простір окремих індивідів чверть століття тому, в другій половині 90-их рр.. ХХ ст. почав набувати рис спільного віртуального простору різних спільнот і груп та,  врешті,  перетворився в глобальну віртуальну сферу.  Саме це віртуальне довкілля уможливило вибухоподібне зростання текстових потоків.  Річ у тому, що вперше в людській історії з’явилося середовище, де:
а) практично кожна людина може творити тексти (наративи, зображення, аудіо чи відеоінформацію), які стають потенційно доступними для глобальної авдиторії;
б) легко комбінуються інформаційні потоки найрізноманітнішого походження  − від документальних описів і фотографій до продуктів сюрреалістичної уяви, створюючи у такий спосіб єдиний інформаційний океан;
в) існують засоби пошуку потрібної інформації та безперешкодної і миттєвої навігації цим інформаційним океаном.
Втім, варто розпочати  із загальноприйнятого розуміння цього поняття. На межі другого і третього тисячоліть термін "віртуальність" увійшов до найбільш вживаних слів. Йдеться не тільки про таке іронічне слововживання як "віртуальна економіка" чи "віртуальна політика". Розширювалось і основне значення слова, пов'язане з комп'ютерами та реалістичною імітацією реальності за допомогою електронних пристроїв. По суті, воно набуло значення паралельної реальності, створеної за допомогою засобів масової комунікації. Стрімке розширення цієї символічної сфери надало йому небачену раніше владу над реальністю. Саме в цю сферу перемістили свої основні зусилля багато політиків. Саме в ній максимально швидко можна отримати надприбутки.
Загалом, у більшості людей поняття віртуальності асоціюється з чимось на кшталт дзеркала, яке відображає реальність. Реальність фізичну чи психічну. Відображає адекватно чи викривлено, як у кімнаті сміху, але не більше. Тому думка, що "віртуальне дзеркало" може не тільки допомагати нам корегувати реальність, а й домінувати над нею чи навіть творити її, – така думка здається їм абсурдною, бо тоді це – "дзеркало, що сказилося". А тим часом будь-який віртуальний потік, скажімо, реклама чи пропаганда, дає нам свідчення на користь такого погляду.
Наприкінці минулого століття філософія віртуальності почала переходити у площину масової культури. Чудовим свідченням цього є мегакомп'ютер у фільмі братів Вачовскі "Матриця" (Matrix, 1999), до якого всі непомітно  під'єднані. Це створює для людей своєрідну віртуальну оазу, приховуючи від них правду постнуклеарної катастрофи – напівпустельних обгорілих руїн. Автори фільму зумисне чи мимоволі підштовхують глядача до крамольного припущення: чи не є все наше сприйняття світу приємною віртуальною ілюзією?
Настав час переосмислити поняття "віртуальність" і поставити його у дещо ширший контекст. Однак спершу спробуємо "впіймати" його у рамки дефініцій. Virtualis у перекладі з латинської означає "можливий", "гаданий", "здатний", "той, що повинен чи може проявитися". Ясно, що це розуміння має мало спільного з тим значенням, якого згаданий термін набув у 80-90-х рр. ХХ ст. Словник Вебстера за 1996 р. визначає віртуальність як "реалістичну імітацію довкілля, включно з тривимірною графікою, за допомогою комп'ютерних засобів (1985–90) [Webster's New Universal Unabridged Dictionary, 1996].
Оксфордський словник за 1996 р. подає "віртуальний, як такий, що не існує фізично, проте виглядає таким завдяки комп'ютерним програмним засобам, що його генерують. Віртуальна реальність, віртуальність – імідж чи довкілля, генероване комп'ютерними програмами, з якими людина може взаємодіяти в інтерактивному режимі, використовуючи шолом, обладнаний екраном" [The Oxford English Reference Dictionary, 1996].
Як бачимо, ці визначення аж ніяк не вичерпують означуваного феномена. У словниках йдеться передусім про комп'ютерну імітацію реальності. І тут об’єкт нашої уваги робить кілька "вивертів", уникаючи можливості потрапити в рамки дефініції.
1. Віртуальність – не тільки комп'ютер
Так, справді, віртуальність не можна обмежувати самим лише комп'ютером. Передусім тому, що на базі комп'ютерних цифрових технологій відбувалась швидка інтеграція таких традиційних електронних медіа як радіо і телебачення. Веб наче всмоктував їх у себе. Відповідно і поняття віртуальності поширювалося з комп'ютерної графіки на відео- та аудіоматеріали.
Отже, варто включити в наше визначення аудіо- та відеотехніку. Однак не квапмося це робити. Бурхливий розвиток цифрових технологій призводить до стирання меж поміж різними медіа. На зміну їм приходить універсальний мультимедійний інформаційно-аналітичний чи довідково-розважальний ресурс. Таким чином, віртуальність варто пов'язувати взагалі із сучасною електронною технікою.
2. Сюр-віртуальність
Віртуальність, як правило, асоціюється з комп'ютерною графікою, яка вдало імітує реальність. Принаймні так вважає більшість тлумачних словників. Але чому йдеться лише про імітацію реальності? Адже більшість іміджів, генерованих комп'ютером – сюрреальні? Мабуть, з твердженням про імітацію реальності треба розпрощатися. Хоча, з іншого боку, віртуальність має щонайменше кілька прошарків, як атмосфера: в ній є розріджені гази стратосфери, а є такі, що перебувають в самому низу і навіть змішуються з іншими сферами. Найвищі шари віртуальної сфери мають дуже мало спільного з імітацією реальності. Нижні ж, навпаки, виявляють тенденцію до максимальної правдоподібності. Причому йдеться про правдоподібність двох типів.
Перший полягає у максимально точному і повному копіюванні, а згодом відтворенні предметів реальності. Другий передбачає створення неправдоподібних, сюрреалістичних об'єктів. Проте ми можемо побачити, послухати, понюхати чи доторкнутися до них точнісінько як до справжніх. Тобто можна говорити про реалістичне сприйняття сюрреалістичних образів, коли сюрреальний образ сприймаєш як реально існуючий.
3. Реальність, загублена у віртуальності
Подальше занурення в природу віртуального приведе нас до ще дивовижніших висновків. Ми помітимо стирання межі поміж реальністю і віртуальністю. Веб має мільйони очей (веб-камер), якими стрімко всмоктує природне довкілля, набуваючи у такий спосіб рис універсальної віртуальної реальності. Іншою тенденцією є стирання межі між рукотворним і нерукотворним, природним об'єктом. Автоматична відеокамера фіксує і залишає у світовій павутині відображення природних об'єктів подібно до того, як це робить дзеркальна поверхня озера.
Ідучи далі, можна висунути твердження, що віртуальність – це не тільки імітація реальності, це – сама реальність.
Повертаючись до твердження, що віртуальність – це не тільки комп'ютер, зробимо наступний крок і скажемо, що віртуальність – це не тільки техніка.  Тобто, що це образи, зовсім не обов'язково генеровані електронною технікою.
Можна вибудувати сходинки трансформації віртуальності. Спочатку це – екранні образи. Передусім зображення і звук. У найближчому майбутньому сюди можуть додати подразники нюху. Активно також розробляються засоби передачі тактильних відчуттів. Зрозуміло, що звичайний екран (навіть збільшений у розмірах), не забезпечує бажаної реалістичності відчуттів (реалістичності не в сенсі буквальної правдоподібності; навпаки, персонаж може бути зовсім неправдоподібним, як-от Шрек. Тут важливо інше – досягнення ілюзії, що цей персонаж справді поруч з вами – аж до того, що відчуєте, як він торкається вашої руки.
Цебто для перегляду фільмів потрібні будуть спеціальні костюми. Однак, як передбачають фахівці з комунікаційних технологій, може виявитися, що значно простіше буде використовувати пристрій, який дозволить генерувати в мозку бажані образи (зорові, звукові, тактильні тощо) без посередництва окулярів, навушників чи костюма. Невідомо, як і коли цього пощастить досягнути. Важливо, що така мета постулюється як ідеал, до якого прямує комунікаційна техніка – УВІЙТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО В МОЗОК, тобто оминаючи медіа в традиційному розумінні.
 Тобто існує тенденція не тільки до мініатюризації, але й до перенесення образів "всередину". Мегафон – навушники – внутрішнє вухо. Екран – шолом. Що далі?
Сходинки вдосконалення аналогової комунікації можна описати так:
     – наскельні малюнки та живопис;
     – фотографія;
     – рухома фотографія, фільм, телебачення;
     – шолом з окулярами-екраном, ілюзія присутності;
     – пряма демонстрація образів на "екрані" індивідуальної психіки.
Уважно приглянувшись, зауважимо, що в переході від передостаннього до останнього пункту наче губиться предмет нашого розгляду. Віртуальність зникає. В останньому пункті вже нема того моря комп'ютерно-телевізійних іміджів, які оточують сучасну людину, і які власне й прийнято називати віртуальною реальністю. Замість гамірливого екранного світу западає мовчанка, яку порушує лише тихе дзижчання приладів, що безпосередньо демонструють іміджі у мозку реципієнта. Можна також вважати, що віртуальний світ не зник, а перемістився всередину людської психіки, наче злився з внутрішнім світом. Ось це злиття зовнішнього і внутрішнього світу є, на нашу думку, принципово важливим. Це злиття кардинально змінює погляд на природу віртуального. Навіть для людей, далеких від філософії, стає зрозумілою думка, що справжня віртуальність – це наш внутрішній світ, образи, які існують в нашій психіці.
Тепер саме час розглянути шляхи генерування іміджів у психіці. Електроніка – не єдиний з них. Першим, звичайно ж, йде природне і рукотворне фізичне довкілля, яке зазвичай називають реальністю. Загальновідомо, що генеровані нею образи залежать від будови, фізичного стану і характеру наших тілесних рецепторів. Якби ми були здатні сприймати, наприклад, інфрачервоне світло чи ультразвук, то наша картина реальності виглядала б суттєво інакше.
 Наступний шлях пов'язаний з медіа. Віднесемо сюди мову (мовлення) та похідні від неї тексти (письмо). А також електронні медіа, малюнки, фото. Треба сказати, що цей інформаційний потік вступає у взаємодію з усіма іншими потоками, зокрема і з тим потоком, який генерує реальне фізичне довкілля. Відомо, як слово (міф, релігія, фраза гіпнотизера) може кардинально змінити сприйняття реальності та спосіб реакції.
Нарешті третій – внутрішній потік образів, який пов'язують з пам'яттю і мисленням. Звісно, сюди ж належать сни і галюцинації. Внутрішній потік тісно взаємозв'язаний також з емоційним станом організму, що залежить від низки фізіологічних факторів. Останні, як відомо, спроможні суттєво впливати на тон і емоційне забарвлення картини зовнішнього світу.
Власне ці взаємопов'язані і взаємозалежні джерела і генерують, чи – краще сказати – "проявляють" в мозку людини картини, які ми тут позначимо терміном "віртуальна реальність". Доречно нагадати, що одне із значень слова "віртуаліс" – той, що може проявитися.
Якщо розвиток електронної комунікації, як ми припустили, прямує до безпосереднього проектування іміджів на "екран" психіки, і це коштує нам великих технологічних зусиль, то мова/письмо, як виглядає, вже давно досягли подібної мети. Тобто мова, попри свою архаїчність, є надзвичайно ефективним засобом генерування образів у нашому мозку.
При порівнянні цих двох джерел – мови і електроніки – спадає на думку різниця між аналоговим і аналітично-знаковим способами трансляції змісту. Аналоговий метод полягає у тому, що в голову намагаються вкласти вже готовий образ. Натомість аналітично-знаковий варіант передбачає розкладання і закодовування повідомлення у словах, які, своєю чергою, мають генерувати у психіці реципієнта образи (при цьому вони можуть відрізнятися від образів, які перед тим були в уяві автора повідомлення). Тобто другий метод залишає за реципієнтом певну свободу у відтворенні іміджу.
Наступна тенденція полягає у втягуванні реальності у віртуальність, у спробах часткової і повної заміни реальності, витіснення її (Hyperreality, Umberto Eco). Таким чином, маємо підстави вважати,  що віртуальність  – це "велика свідомість" яка інкорпорує так звану реальність. Реальність в цьому сенсі є частиною віртуальності. Це лише один з інформаційних потоків, який генерує на "екрані психіки" певні іміджі.
Комп'ютер допоміг багатьом з нас зробити відкриття: віртуальність  – це радше внутрішня реальність. Ми носимо її з собою у вигляді снів і галюцинацій, уяви і звичного "бачення" світу.  У цьому розуміння світ для людини завжди був і залишається віртуальним – тобто лише проекцією  та інтерпретацією реальності.  
Ми починаємо розуміти, що комп'ютер аж ніяк не створює віртуальність. Він лише трансформує її, збільшуючи кількість доступного для сприйняття матеріалу, а також продукуючи принципово інший матеріал, не властивий ні для реальності, ні для попередніх медіа. Можна сказати, що комп’ютер реформує віртуальність. Віртуальність  у такій інтерпретації  –  це психічна реальність,  прояв у психіці численних інформаційних сигналів, реалізація їх на "екрані" психіки як "внутрішнього світу". Разом з тим мережева комп’ютерна технологія є надзвичайно потужним каталізатором, який з небаченою досі інтенсивністю і швидкістю  дозволяє поєднувати внутрішні світи мільйонів індивідумів, творячи віртуальну сферу. Тому віртуальність це також – інша свідомість або свідомість іншого, яка входить у мою. Тут можна було б вжити поняття "колективна" чи "велика свідомість".


ВСЕВІДАННЯ
Одним з важливих рушіїв семіотичної експансії є, з нашого погляду, ідея всевідання.
WEB, інтегруючи всі можливі у світі інформаційні потоки, породив надію на досягнення стану, який можна означити біблейським поняттям «всевідання»  (omniscience).  У глобальній віртуальній сфері ми маємо "все-тут-і-негайно"  без звичних просторових і часових обмежень. Ця її якість, як ніяка інша, апелює до людської допитливості. Найважливіша і, здається, очевидна роль масової комунікації полягає в обміні інформацією, у розширенні наших знань і нашого розуміння світу, суспільства і самого себе, у тому, щоб зробити кожного реципієнта більш поінформованим.
Всевідання може асоціюватися з інформаційною сферою, де перебуває вся можлива інформація. Для того, аби щось довідатись, варто лише підключитися до цієї сфери, яка, між іншим,  може мати цілком реальні виміри. У сучасній квантовій фізиці та інформаціології час від часу висувають гіпотези про єдине інформаційне (семантичне) поле та про енерго-інформаційний обмін.  Як приклад, можна взяти працю  С. Гроффа  "За пределами мозга" (М., 1993). Йдеться про те, що людина може функціонувати як безмежне поле свідомості, маючи миттєву інформацію про увесь Всесвіт, про все,  що існує. Вона  є водночас космічною мережею і нескінченно малою її часткою, окремою біологічною сутністю, для якої властиві трансперсональні переживання, нелокальні зв'язки у Всесвіті, пам’ять без матеріального субстрату, а також свідомість, яка асоціюється з усіма формами життя і навіть неорганічною матерією. Усі ці припущення базуються на дослідженнях психоделічних станів з їхньою історичною регресією в біологічне, культурне й духовне минуле, коли піддослідні "згадували" деталі одягу, архітектури, історичних подій, релігійної практики давно минулих епох. І хоча ці гіпотези, попри наші симпатії до них, сьогодні не мають переконливого обґрунтування і перебувають радше на марґінесі наукового мейнстріму,  все ж  масова комунікація демонструє виразний рух в напрямку єдиного інформаційного  «океану».
Якби скористатися метафорою Олдоса Гакслі,   то масова комунікація покликана ширше розкрити "браму сприйняття" (Aldous Huxley, The Doors of Perception, 1954) .  Cам Гакслі мав доволі специфічний рецепт "розширення".  У вищезгаданому есеї автор обстоює мескалін (наркотична речовина, яку отримували з кактуса) як порівняно безпечний для здоров'я наркотик, що допомагає ширше розчинити "браму сприйняття".  Ґрунтуючись на деяких думках Берґсона, він розвиває концепцію елімінативної функції мозку. У його інтерпретації мозок – своєрідний перепускний клапан, що від'єднує та оберігає свідомість людини від гігантського океану інформації Великого Розуму. У цій концепції людська свідомість наче виокремлена з Великого Розуму за допомогою "клапана-мозку", який допускає в свідомість лише "вузеньку цівочку" найнеобхіднішої інформації. Тож наркотики чи алкоголь дозволяють трохи розширити доступ. З розширеним інформаційним доступом можна пов'язати також такі явища, як телепатію чи яснобачення. Носії таких здібностей, можливо, потрапляють своєю думкою у сферу, де сходиться минуле і майбутнє і де немає поділу на окремі індивідуальні свідомості (ти – це я).  
Не будемо сперечатися з Гакслі щодо таких сумнівних способів зв'язку з інформаційним океаном як вживання психоделічних речовин. Власне, нам важливий лише напрям міркувань. Людська свідомість,  яка, згідно з багатьма теологічними уявленнями,  первісно була частиною згаданого інформаційного океану,  де нормою є всюдисущість і всевідання, наче опинилася в ізольованій камері, в'язниці, створеній матеріальним світом, зокрема і власним тілом. І їй не під силу позбутися ностальгії за "океаном".  Причому йдеться не тільки про метафору. Маємо черговий прояв універсального психічного архетипу всевідання. Архетипу, який, поряд з допитливістю, можна вважати психологічною основою розвитку засобів масової комунікації.  Перед тим цей архетип, зрозуміло, виявляв себе у міфології та релігійних концепціях. Особливо детально здатність до всевідання викладено в буддизмі. Окрім звичайного зору, Гаутама Будда мав особливе око, здатне бачити минуле, теперішнє і майбутнє, серединний шлях,  наміри і вчинки всіх істот.
Продовжуючи міркування Олдоса Гакслі,  можна твердити, що сучасна масова комунікація є ще одним виявом цієї ностальгії, ще однією спробою відновити за допомогою технічних засобів втрачену здатність до всюдисущості і всевідання (omniscience, omnipresence).

Власне поява глобальних інтерент-пошуковиків є переконливим свідченням реалізації принципу всевідання, бажання знати все і негайно. А мільйони веб-камер в усіх куточках землі, які доступні через  Мережу, та супутниковий GoogleEarth  продемонстрували, що, вслід за всезнанням,  всюдисущість також можлива.
Звісно, такі гіпотези негайно зіткнуться з іронічним зауваженням, що сучасні (як і майбутні) медії є радше пародією на всевідання, до якого ми наближаємося, але ніколи його не досягнемо. Причому чим ближче ми будемо до цього ідеалу, тим гарячковіше розвиватиметься інформаційна сфера. Якщо позначити ідеал всевідання  нулем, а інформаційні процеси - х, то безнадійність цього розвитку можна зобразити математичною формулою: Lim = 0 при  x  прямує до 0.
Однак, недосяжність ідеалу всевідання, з нашого погляду, не в змозі  стримати  психічний феномен, який виявляється у нескінченній людській допитливості. Ідеал або межа цієї допитливості – знати все. Тобто йдеться про напрям руху (розвитку масової комунікації)  і  його можливу межу. А також про те, що цей психологічний комплекс імітації всезнання і всюдисущості  відкриває шлях семіотичній експансії,  надаючи текстотворенню лавиноподібного характеру.
На користь тези  про незалежну від людських бажань семіотичну експансію може свідчити зростання дистанції між текстами, які продукують сьогодні у світі, і текстами,  які споживають (читають).  Тут йдеться не тільки про книговидання, яке на початку ХХІ ст. вийшло на мільйон назв книг і брошур щорічно, але й про тексти, які щосекунди виникають у Мережі, зокрема у такому її сегменті як блогосфера.  Провалля між продукованими і сприйнятами текстами перманентно розширюється.  Ми пропонуємо для цього феномену термін «семіотичний розрив».  У зв’язку з цим важливими є ідеї "обмеженого розвитку",  або ж славнозвісних „меж зростання” (Limits to Growth)  з тезою про що виступив Римський клуб  (Club of Rome) у далекому  1972 році.  Ці ідеї,  з нашого погляду, висловлюють інтуїтивну потребу стримування росту ноосфери, обмеження  семіотичної  експансії.
А тим часом націленість Інтернету на досягнення згаданих якостей  викликає загальне захоплення і схвалення. Отож, з огляду на  загальні комунікаційні тенденції розвитку Мережі, нелогічними є локальні хвилі обурення з приводу, наприклад, масової появи в Інтернеті відеозаписів інтимних сцен,  зйомки яких не були санкціоновані учасниками. Втім, обурення, заледве чи можна вважати справді широким. Воно обмежується колами правозахисників та безпосередньо особами, репутація яких страждає через оприлюднення таких матеріалів. Те саме стосується і  прав на інтелектуальну власність. Симетричною відповіддю на копірайт (copyright) є дещо епатажний рух копілефт (copyleft) та хакерська філософія вільного доступу до будь-якої інформації, подібно до доступу  до таких ресурсів як повітря чи сонце.

З цього погляду, виглядає не зовсім логічним  і навіть дещо архаїчним те, що право, за невеликими винятками, традиційно стоїть на сторожі приватної сфери та приватної інтелектуальної власності.