Парадоксальний інтуїтивізм

Хотілось би це вважати коментарем чи спробою доповнення міркувань про інтуїтивізм Анрі Бергсона, передусім у його праці 1907 року «Творча еволюція» (Henri Bergson,  L'Évolution créatrice).

Йдеться  про те, що два або більше суперечливих висловлювань з приводу певних об’єктів нашої уваги – логічних\нелогічних\метафоричних –  можуть стимулювати інтуїцію.

З цього погляду, так звані "логічні катастрофи", які у  ХХ ст.  були пов’язані, зокрема, з іменами математиків Кантора, Рассела, Рiшара, Греллiнга та iн., можуть мати цілком позитивне значення.  Їхні парадокси засвідчували внутрішню суперечливість теорій (наприклад, теорії множин), які мали би бути логічним фундаментом математики.

Неважко помітити, що твердження антиномiї-парадокса нагадують нескінченне КОЛИВАННЯ: може/не може; iстинне/хибне. Взаємозаперечуючись, вони водночас підтримують одне одного.

Цебто йдеться про формально-логiчнi конструкції, які є комплексами, тобто чимось БIЛЬШИМ, аніж сума двох протилежних тверджень. З-поміж усіх логічних утворень парадокс вирізняється тим, що є, по суті, єдиною динамічною, "живою" структурою, яка, наче «вічний двигун», перебуває у нескінченному коливанні (саме тому вона й надається значно ліпше, ніж статичні схеми, для тлумачення динамічної реальності).

Метафорична парадоксальність властива, скажімо, для творчості Сковороди ("Тікаючи, ти залишаєшся, i залишаючись, тікаєш", "Що скрите – реальне, що існує – ніщо"), Ніцше, Камю та безлічі інших авторів.

На парадоксах, на одночасності та iдентичностi антагонiзмiв була зосереджена філософська думка творців найвідоміших філософських та релiгiйно-фiлософських систем Iндiї. Як відомо, стан Нірвани описують у такий спосіб: "Там немає анi руху, анi спокою; анi виникнення, анi зникнення". Парадоксальним виглядає опис Дао: "Воно постійно перебуває в бездiяльностi, але немає нічого, чого б воно не робило“.

У ХХ ст., як пише Гастон Башляр, неарiстотелiвська логіка у Європі тісно пов'язана з неевклiдовою геометрією та неньютонiвською фізикою, особливо фізикою мiкрооб'єктiв. Скажімо, у світі квантових частинок, як нас переконують, можуть відбуватися доволі карколомні – з погляду здорового глузду – речі. Квантові фізики, коментуючи висліди найновіших експериментів, кажуть, що, як виглядає, там немає причинно-наслідкової послідовності подій і що час, який власне ототожнюють з такою послідовністю, наче «вимикається».

Недаремно виникло поняття «квантового агностицизму». «Про те, що не можна сказати, треба мовчати», – стверджував Людвіг Вітгенштайн. Мовчанка – це вербальний нуль. Проте такий самий вербальний нуль отримуємо, коли розглядаємо парадокс з його судженнями, які взаємно виключають одне одного, взаємно знищуються.

У такий спосіб парадоксальне мислення може мати цікаве застосування для нової iнтерпретацiї iррацiоналiзму та інтуїтивізму, які не допускають адекватного (вичерпного) рацiонально-вербального вираження того, що відкривається нам через трансцендентні акти медитації чи дається в одкровенні.

Можна навіть вести мову про парадоксальний катарсис, який. перериваючи автоматизм в мисленні і поведінці,  допомагає свідомості відкритися до  нових інтерпретацій.

У цьому розумінні варто говорити про заохочення парадоксів.

Близьким до такого погляду є Френк Вільчек,  який, відповідаючи на питання часопису Edge про термін, який люди мали би розуміти краще, обрав поняття «комплементарність»:

«Квантова теорія складна, але реальність у цілому ще складніша. Маючи з нею справу, люди можуть приймати – і приймають – безліч різних підходів: наукових, правових, моральних, художніх, релігійних та інших. Кожен з цих підходів може бути корисним або виправданим у різних обставинах. І для опрацювання всієї складності реальності використовуються радикально різні методи, які часто є глибоко несумісними. Комплементарність — це мудрість визнати цей факт і вітати його». Згаданий автор, відстоюючи цю позицію, бере у спільники Волта Вірмена, який  «на гребні своєї «Пісні про себе» осягнув дух комплементарності, гордо заявляючи: "Чи я суперечу собі? Це ж добре тоді – я суперечу собі. Я є великий, маю безліч світів". [Do I contradict myself? Very well then I contradict myself, I am large, I contain multitudes.]

А ось як норвезький автор Томас Еріксен  ­– очевидно, натхненний античними парадоксами Зенона з Елеї, який доводив, що рух не існує, – переносить парадоксальне мислення в царину філософії часу, зокрема медіа-часу й  виводить «паралокс Еріксена»: «Коли час роздріблений на достатньо малі відрізки, він перестає існувати». Еріксен виходить з того, що події займають певний час, тому час, з його погляду «перестає існувати як  тривалість» але «продовжує існувати як моменти, які от-от будуть витіснені наступним моментом»  Швидкість зростання у кібер-просторі перевищує все інше. Криві зростання спрямовані майже вертикально вгору. І якщо на цих графіках нижня вісь координат позначає час, то у результаті експоненціального зростання – ущільнення часу подіями – «час наближається до нуля» […] Технологія, яка економить час, зробила його дефіцитним».

Припускаємо, що істину можна розглядати як щось на кшталт іскри електричного розряду, яка проскакує поміж двома протилежно зарядженими електродами-твердженнями, тоді як жодне окремо взяте твердження не може претендувати на істинність. На осягнення будь-якої небанальної істини може також претендувати нескінченна низка інтер­пре­тацій або нескінченне коливання парадокса з його двома твер­джен­нями протилежного характеру. Власне все це є лише підготовкою або особливим шляхом до інтуїтивного прозріння – парадоксального інтуїтивізму.

Мало хто  розглядав iстину як щось на кшталт електричного розряду мiж двома протилежними твердженнями ("Людина має свободу волi" i "Без волi Господа i волосина не впаде з вашої голови").  Саме такий конфлікт суджень створює передумови для особливого стану свідомості, який, з нашого погляду, може мати важливе гносеологічне значення.